Особливості національної освіти

Необхідною передумовою подальших подій був пишний розквіт корупції освіти кінця кучмівського правління. Саме тоді найкраще задовольнявся попит на “ненапряжне” отримання престижної корочки про Вищу освіту серед контингенту, що за інших умов оббивав би пороги ПТУ.

Але не довго музика грала, і невеличкі виші у містечках та районних центрах по всій Україні почали прикривати. Так під кат антикорупційного трактора потрапив і наш затишний ВУЗик у Червоноленінську – невеличкому пост-індустріальному містечку в самому центрі України. Аби врятувати ситуацію, керівництво нашого ВУЗу перетворило його на філію великого обласного університету з поважною лейбою “національний”. І щоб справити сильне враження у якості філії, на наш ВУЗ раз у два тижні надсилали з області десант у вигляді двох професорів – Пархоменка та Фалєєва, які мали б пролити світло знань на наші провінційні голови.

Перша пара з обласним професором – це була ціла подія. Куратор групи зарання видзвонила всіх, щоб з’явилися обов’язково, навіть тих, хто на пари взагалі не ходив. Варто зазначити,  що на той час ми вже були на третьому курсі, та одні з перших вивчали IT-спеціальності у нашому місті. Отож, поставивши кілька запитань про погоду і дівок, професор Пархоменко перейшов до так званих “польових випробувань”, метою цього було визначення рівня студентів. Викликати до дошки він вирішив випадковим чином по списку для рішення простого рівняння з курсу вищої математики. Жереб упав на Сірожу Вінчика. Вінчик був з тих, хто з’являвся у виші за особливим запрошенням, бо його основними заняттями були торгівля курми в базарні дні та, само собою, бухання.

Не скажу, що мій власний рівень знань вищої математики був на декілька порядків вищий за Вінчика, але проф. Пархоменко ще навіть не уявляв, з яким дном цивілізації він зараз зіштовхнеться.

– Окей, давайте, Сергію, вирішимо простеньке диф-рівняння другого порядку, ігрик дорівнює… Сергію, чому не записуєте?
– Ігрик
– Це що жарт такий, хехе?
– …
– Сергію, Ви знаєте як пишеться ігрик?
– Як наша “у”, – пролунало із зали.
– У=
– Та нє, як маленька “у”, – зал ще сподівався допомогти, але Сірожа спромігся лиш намалювати меншим розміром те саме.

Випробування не пройшли ще троє з наших бійців підряд, назрівав скандал. Пархоменко з викоченими очима вибіг з аудиторії, щоб з’ясувати із місцевим завкафедри, кого йому тут підсунули вчити. Благо, душевна розмова під коньячок заспокоїла Пархоменка, і доповідати вище він не став, але пари в нас уже ніколи не вів.

Інша справа – лабораторні роботи, їх мали приймати у нас обласні викладачі особисто. Тому для цього була розроблена ціла система:

1.  Місцеві викладачі накривають поляну, поки професори приймають “лаби” у двох наших відмінників.
2.  Потім професори глушать коньячок з годину за обідом.
3.  Наступний етап передбачав огляд робіт “хорошистів” та інших не до краю запущених бійців.
4.  Далі слідувало повторення другого пункту і, як логічне завершення дня, поголовне виставлення трієчок усім щасливим присутнім.

Так вже сталося, що того дня я, Вінчик та ще двоє бійців нашої групи не змогли бути присутніми на цьому параді щедрості та втратили шанс отримати заліки “на шару”. Перед нами постала дилема: або бути завтра відрахованими, або їхати в облцентр і вмовляти професорів проставити оцінки. Оскільки відрахування у нашому випадку виглядало як катастрофа всього життя – вирішили їхати.

Через об’єктивний брак коштів, донором хабарного матеріалу став Вінчик (у розстрочку, звісно). У нього на хазяйстві ми відібрали 4 курки, які виглядали найменш життєздатно, щоб зіпхнути провину на лютих куниць. Тож за допомогою бомжуватого сусіда Вінчика пришили їх тупою сокирою та попатрали. Одна з курок мала якийсь дивний синій відтінок шкіри, але то не біда, вважали ми – піде на низ пакету, ніхто і не помітить.

За давнім стереотипом у наших головах, аби можливість відмови звелася до нуля – хабар мав містити ще й алкоголь, бо хто ж їх знає, може вони там в облцентрі курей не їдять, чи ще яка напасть. Довелося лізти в погріб до Вінчика та відливати з 30-літрового бутля самогону, що нагнав йому батько на весілля. Скляних пляшок не знайшлося, тож налили у літрові пляшки від мінералки, з надією на місці розгребтися і таки запакувати в скляну тару. Хабар виглядав (з нашої точки зору) уже більш-менш: на кожного професора припадало 2 курки та літра шикарного сему за 4 якихось нещасних автографи. Запакували ті шикарні хабарі в не зовсім нові пакети BMW та перев’язали скотчем для впевненості.

Добиратися рейсовим автобусом було занадто довго та дорого, тому вирішили їхати мікроавтобусом батька Зайчука – ще одного з нас. Але є одне “але”, цей мікроавтобус вже зо три роки використовувався виключно з метою перевезення свиней зі свиноферми замовникам, тому регулярне вичищення підлоги лопатою не рятувало від стійкого свинячого аромату. Довелося їхати.

Сонце вже підходило до обрію, коли ми дісталися університету в облцентрі. Смердючі, захекані, зі стрьомними пакетами, бігали по кафедрам розшукуючи наших професорів. Нарешті добули номер та додзвонились до Пархоменка, він був уже вдома та сказав, що завтра обов’язково зустрінеться з нами. А кому ж потрібне завтра, як закривається сесія завтра зранку… Загалом, рушили ми до нього додому. Не знаю, що саме його спонукало відчинити нам двері, чи то добродушність, чи то вигляд чотирьох переляканих відморозків на порозі, але він тоді прийняв нас. Напоїв чаєм, поставив заліки, ще й перелив у скляну тару хабарчик для Фалєєва. Кажуть, що він через тиждень звільнився з ВУЗу – сподіваюся, ми тут ні до чого.

А Фалєєв чомусь слухавку так і не піднімав,  до речі, його номер нам теж Пархоменко дав. На той момент упевненості в нас побільшало, і ми рушили до нього додому без усіляких попереджень. Вдома в нього нікого не було, крім маленької дочки, яка повідомила нам через двері, що батько з мамою на якомусь ювілеї. І тут ми зробили хід конем – передали курей дівчинці, закинувши їх на балкон, а самогон вирішили власноручно передати. Наказали їй повідомити телефоном батька про такий шикарний подарунок, та пан Фалєєв все ще не брав слухавку.

Час піджимав, надворі було вже темно, сьома година вечору як-не-як – тож ми рушили на мікроавтобусі до центра міста в пошуках кафешок з ювілеями. Півтори години пошуків не увінчалися успіхом, але дочка Фалєєва подзвонила нам і повідомила адресу, де шукати батька. Фалєєв був уже в дрова, коли ми його знайшли, довелося приводити його до тями запахом подарункового самогона. Але п’яний Фалєєв був усе таким же непоступливим, почав гнітити нас за тупість та інфантильність, смачно горлаючи матом. Та в хід подій втрутилося неймовірне провидіння – шлунок Фалєєва не витримав горілчаного тиску, і той зненацька почав стругати прямо перед собою, повністю заблювавши праву штанину Зайчука. Вийшовши з туалету за 3 хвилини, Фалєєв заявив нам, що хоч він і принциповий викладач, але шляхетний, тож, наче перепрошуючи, поставив усі підписи у відомості та відпустив нас, з незрозумілої причини не взявши самогон.

З відчуттям виконаного обов’язку після опівночі ми рушили до Червоноленінська, дорогою чавлячи самогон. Mission completed.

Що показово, Вінчик зараз очолює в цьому ж обласному центрі один із підрозділів податкової, а Зайчук – депутат обласної ради.

___________________________________

P.S. Стаття ґрунтується на реальних подіях. Назва міста та прізвища змінені з очевидних причин.

6 Comments