У нас ні на що не вистачає часу

У нас ні на що не вистачає часу. Ми вічно біжимо кудись, і коли хтось спокійно проходить поряд, запитуємо себе: «А куди це я біжу?». Або: «А чому це ВІН НЕ БІЖИТЬ? Адже ПОВИНЕН БІГТИ!».

У нас не вистачає часу на справжніх друзів, але вистачає на те, щоб зависати в соцмережах. Ми знаходимо собі тисячу виправдань, щоб не займатися спортом. І начебто ви вже купили собі нові (модні!) кросівки, але раптово НАСТУПИЛА ЗИМА. Або ви навіть один раз дійшли до спортзалу, докачались до втрати пульсу, і тепер не зможете туди ходити кілька днів (а потім вже і не повернетесь).

Та що там говорити! Нам не вистачає часу на самих себе. Ми можемо приділити всю (ВСЮ!) свою увагу роботі, яку ми, взагалі-то, ніколи і не хотіли, але рідко знаходимо можливість зазирнути всередину себе і запитати: «А що відбувається там? Ну, там. Всередині?».

Електричний струм бігає по моїм м’язам, який приводиться в рух мільйони нейронів. Або… Або моє тіло – величезна вібруюча клітина? Не важливо! Головне – в цьому тілі тече життя… начебто. Як би зараз сказав герой відомого фільму маловідомого Бергмана: «Ось моя рука. Я рухаю їй. По жилах біжить кров. Сонце високо, в самому зеніті, і я, Антоній Блок, граю в шахи зі смертю».

Гра з часом – теж своєрідна гра зі смертю. Часом ми розуміємо, що ось ще трохи, ще ледь-ледь… Але не встигаємо. Друзі помирають чи зникають, школа танців закривається, і бігти вже нікуди. Але… Адже була мета. Ми поїхали автостопом і проїхали вже тисячу миль, ЗАБУВШИ ВДОМА РЮКЗАК з найнеобхіднішим. Ми просто біжимо… А куди біжимо? Навіщо біжимо? Може, треба зупинитися і подумати «Що зі мною не так? Куди я поспішаю?». Вдихнути це квітневе, тепле (подекуди холодне повітря) і дихати… дихати.

… в цьому диханні прийде прозріння. Що пора… Пора вже починати робити хоч що-небудь, щоб не відбулося «нічого».